Атлантичний розлом: як риторика Пентагону і судові рішення у Вашингтоні відображають системну кризу трансатлантичного альянсу

## ЩО СТАЛОСЯ Упродовж одного дня — 30 травня 2026 року — з американського інформаційного простору надійшла серія сигналів, які, взяті окремо, виглядають як розрізнені новини, але в сукупності формують виразну геополітичну картину. Міністр оборони США Піт Гегсет виступив із публічною критикою європейських союзників по НАТО, одночасно висловивши похвалу азійським партнерам Вашингтона і — що особливо показово — зазначив про «стабільні відносини» зі Сполученими Штатами та Китаєм. Федеральний суд у Вашингтоні виніс рішення про незаконність перейменування Центру Кеннеді на честь чинного президента, визнавши дії адміністрації такими, що виходять за межі виконавчих повноважень. У Нью-Йорку було пошкоджено фасад, камери спостереження та інформаційні панелі Генерального консульства Польщі — однієї з найбільш проатлантично орієнтованих держав Центральної Європи. Нарешті, в українському контексті ЄС активно готує умовні вимоги щодо пакету допомоги на 90 мільярдів євро, де питання корупції займає центральне місце. Жодна з цих подій не є випадковою. Усі вони є симптомами одного системного процесу. ## ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ Щоб зрозуміти логіку того, що відбувається, необхідно повернутися щонайменше на три десятиліття назад — до моменту, коли після розпаду Радянського Союзу Захід опинився перед вибором: будувати новий світовий порядок на основі розширення інституцій або зафіксувати існуючий баланс і керувати ним прагматично. США обрали перший шлях — розширення НАТО, ЄС, підтримка демократичних транзитів. Однак цей вибір ніколи не був консенсусним усередині самої американської системи. Реалістична школа — від Кіссінджера до Міршаймера — послідовно застерігала від надмірного інституційного розширення, вказуючи, що воно породжує зобов'язання без реальних стратегічних ресурсів для їх виконання. Критика Європи з боку американських адміністрацій не є винаходом Трампа. Роберт Гейтс ще у 2011 році, покидаючи посаду міністра оборони, попередив союзників по НАТО, що США втомилися фінансувати колективну безпеку альянсу, поки європейці скорочують оборонні бюджети. Барак Обама в знаменитому інтерв'ю The Atlantic назвав деяких європейських лідерів «free riders» — тими, хто користується американською парасолькою безпеки, не докладаючи власних зусиль. Проте між критикою Гейтса і риторикою Гегсета є принципова різниця: перша була спрямована на те, щоб змусити Європу інвестувати більше в спільну безпеку, друга — несе в собі сигнал про переорієнтацію самого стратегічного пріоритету США з Атлантики на Індо-Тихоокеанський регіон. Паралель з першою половиною ХХ століття тут невипадкова. У 1919–1920 роках американський Сенат відмовився ратифікувати Версальський договір і вступити до Ліги Націй. Це не було просто ізоляціонізмом — це була реакція значної частини американського суспільства на відчуття, що США заплатили надто велику ціну за чужу війну на чужому континенті. Сьогоднішнє «повернення до реалізму» в американській зовнішній політиці має ту саму структурну природу: внутрішньополітичний запит на обмеження зовнішніх зобов'язань, підкріплений ідеологічним обґрунтуванням у вигляді доктрини «Америка насамперед». Те, що паралельно з цим стався інцидент з польським консульством у Нью-Йорку, симптоматично в іншому сенсі. Польща — держава, яка найбільш послідовно підтримувала Україну, нарощувала власні оборонні витрати до рівня 4% ВВП і позиціонувала себе як «новий стратегічний центр» НАТО на східному фланзі. Польща є незручним партнером для тих сил у Вашингтоні, які прагнуть до переговорів з Москвою через голову Варшави і Києва. Збіг у часі може бути випадковим. Але в геополітиці важливою є не тільки причинно-наслідкова прямолінійність, а й те, в якому символічному просторі ці події існують одночасно. ## ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО Структурне значення заяв Гегсета виходить далеко за межі чергової порції американської критики на адресу Брюсселя. Коли діючий міністр оборони США публічно протиставляє «стабільні відносини з Китаєм» проблемним відносинам з Європою — це не риторичний прийом. Це сигнал про ієрархію пріоритетів. У системній логіці стратегічного планування подібні публічні заяви виконують функцію «меседжингу» одразу в кількох напрямках: вони сигналізують Пекіну, що Вашингтон готовий до транзакційної взаємодії; вони тиснуть на Брюссель, змушуючи його або пришвидшити власну стратегічну автономію, або ще більше поступатися американським вимогам; і вони дають внутрішньоамериканській аудиторії підтвердження того, що адміністрація «переорієнтовує» зовнішню політику на реальні загрози, а не на «захист Європи від неї самої». Для України цей контекст є критично важливим. Якщо трансатлантичний альянс переживає не тактичну кризу довіри, а структурну переорієнтацію американської стратегії, то весь розрахунок на «повернення США до нормального союзництва» після внутрішньополітичних змін у Вашингтоні може виявитися хибним. Це не означає, що США повністю відмовляться від Європи — але характер їхньої присутності, її умови і її ціна будуть принципово іншими, ніж у 1990–2010 роках. Так само важливим є судовий прецедент із Центром Кеннеді. Федеральний суд, визнавши незаконним перейменування культурної інституції за президентським рішенням, підтвердив функціональність системи стримувань і противаг американської демократії. Це важливо не тільки для США — це важливо для всього демократичного табору, оскільки демонструє: інституційний опір авторитарним тенденціям всередині демократій можливий і ефективний. Для України, яка сама проходить через болісний процес інституційного зміцнення в умовах війни і зовнішнього тиску, це — значущий прецедент. ## ЩО ЦЕ ГОВОРИТЬ ПРО СИСТЕМУ Сукупність сьогоднішніх подій розкриває глибшу системну динаміку, яку можна описати як «множинний розпад консенсусу». Йдеться про одночасне руйнування кількох усталених домовленостей, що трималися з кінця Холодної війни. По-перше, руйнується консенсус щодо природи трансатлантичного альянсу як «спільноти цінностей». З часів Трумена і Маршалла НАТО позиціонувалося не просто як військовий блок, а як союз держав, об'єднаних спільними демократичними принципами. Риторика Гегсета, де «стабільні відносини з Китаєм» ставляться вище за проблемні, але ціннісно-споріднені відносини з Європою, розривають цей наратив. Це є сигналом про повернення до довільного реалізму, де союзи визначаються виключно транзакційним розрахунком. По-друге, руйнується консенсус щодо ролі США як «гаранта» у відносинах з Китаєм. Якщо Вашингтон публічно сигналізує Пекіну про «стабільність» відносин в той момент, коли Тайвань залишається під загрозою, коли Китай підтримує Росію технологічними поставками, і коли Пекін нарощує військову присутність у Південно-Китайському морі — це свідчить або про стратегічний прорахунок, або про свідому переоцінку пріоритетів. В обох випадках наслідки для глобальної архітектури безпеки є серйозними. По-третє — і це безпосередньо стосується України — умовності пакету ЄС на 90 мільярдів євро з акцентом на антикорупційні вимоги розкривають внутрішню напругу між двома логіками підтримки Києва. Перша логіка — стратегічна: Україна воює за Європу, тому