Антикорупційна система під демонтажем: хто руйнує НАБУ і САП — і кому це вигідно

Українська антикорупційна архітектура переживає не просто кризу — вона переживає керований демонтаж. І коли одночасно зʼявляються новини про втечу генпрокурора, атаки на НАБУ і САП з боку його оточення, заблоковані підозри та хімічні ланцюжки постачання до Росії — це не збіг. Це система. Почнімо з головного питання: хто такий «друг генпрокурора», якого керівник САП Олександр Клименко називає співорганізатором атак на антикорупційні органи? Клименко не називає імені публічно — і це саме по собі показово. Або є процесуальні обмеження, або є тиск, або обидва варіанти одночасно. Але логіка проста: якщо людина організовувала атаки на НАБУ і САП — вона зацікавлена в тому, щоб ці органи не працювали. Що ці органи розслідують? Великі корупційні схеми, держзакупівлі, розкрадання бюджетних коштів. Ланцюжок інтересів очевидний. Тепер до Кравченка. Колишній прокурор САП Броневицький каже відкрито: рішення про підозру директору НАБУ Кривоносу «перезріло», але його блокували. Хто блокував? За словами Броневицького, сам Кравченко — у межах більшої політичної гри з Офісом президента. Тобто маємо класичну схему взаємного блокування: генпрокурор стримує підозру проти голови НАБУ, а НАБУ тим часом або стримує розслідування проти людей Кравченка — або навпаки використовується як важіль. У будь-якому разі між двома ключовими антикорупційними інституціями існує не конструктивна конкуренція, а деструктивна рівновага страху. Віталій Шабунін з Центру протидії корупції ставить питання ще ширше: відповідальність лежить на Зеленському і «Слузі народу». І тут він має рацію арифметично — Кравченка призначали не інопланетяни. Його призначили. Його утримували на посаді. Його відстоювали. І тепер, коли він втік з України — виникає питання, яке у нас чомусь не прийнято ставити вголос: а що він знав? Які справи були в його руках? Які розслідування він гальмував чи направляв у потрібний бік? Втеча генпрокурора під час війни — це не особиста драма. Це потенційний витік критичної інформації про стан правової системи країни. Окремої уваги заслуговує Кривонос і його заява про шахрайські колцентри як «російську диверсію». Технічно — це може бути правдою. Але подача цієї тези саме зараз, коли сам Кривонос є фігурантом затягнутого процесу оголошення підозри — виглядає як спроба змістити порядок денний. Директор НАБУ говорить про зовнішні загрози в момент, коли внутрішні питання до нього залишаються без відповіді. Це не означає, що він бреше про колцентри. Це означає, що тайминг треба враховувати. Тепер — Enamine. Найбільший виробник тонкої хімії в Україні, продукція якого, за даними аналітичного розслідування, потрапляє до російських фармацевтичних і оборонних компаній. Під час повномасштабної війни. Через треті країни — очевидно, бо прямі постачання неможливі юридично. Питання: через кого саме? Які посередники? Які обʼєми? Яка митна документація? І найголовніше — чи знали про це українські контролюючі органи, зокрема СБУ і Держекспортконтроль? Enamine — це не маленька компанія. Це підприємство зі світовою присутністю, великою бібліотекою хімічних сполук і серйозним науковим капіталом. Якщо її продукція справді опиняється в руках російських оборонних структур — це не просто порушення санкцій. Це пряме сприяння ворогу, незалежно від того, усвідомлене воно чи ні. Регулятори зобовʼязані дати відповідь публічно — і не через рік. Зводячи все разом: ми бачимо не окремі скандали, а взаємоповʼязану картину. Антикорупційна система паралізована внутрішніми конфліктами і зовнішнім політичним тиском. Генпрок