Між ракетами і винищувачами: як Захід перебудовує архітектуру підтримки України в умовах стратегічної невизначеності

## Що сталося Протягом останніх днів травня 2026 року відбулося кілька подій, які на перший погляд видаються розрізненими, однак при уважному розгляді складають єдину аналітичну картину. Президент України Володимир Зеленський направив особистого листа президенту Сполучених Штатів Дональду Трампу з проханням вирішити питання критичного дефіциту засобів протиповітряної оборони. Американський сенатор-демократ Річард Блюменталь публічно відреагував на цей лист, пообіцявши, що Сенат «відреагує на цей запит» — формулювання обережне, але, в контексті нинішньої американської внутрішньої політики, значуще. Паралельно стало відомо, що Україна отримує понад 90 відсотків засобів протидії балістичним ракетам через механізм PURL — ініціативу, в рамках якої західні партнери закуповують американське озброєння для передачі Києву, фактично обходячи прямі рішення Конгресу. Нарешті, Швеція оголосила про новий пакет допомоги та підтвердила готовність продати Україні більш сучасні модифікації винищувачів Gripen. Литва, у свою чергу, рухається до законодавчого закріплення заборони для громадян Росії та Білорусі на участь у міжнародних спортивних та наукових заходах на своїй території. Ці новини існують у різних реєстрах — дипломатичному, військово-технічному, правовому — проте всі вони відображають один і той самий фундаментальний процес: поступову, суперечливу, але незворотну реконфігурацію того, як Захід організовує свою підтримку України у третій рік повномасштабної війни. ## Історичний контекст Щоб зрозуміти логіку того, що відбувається зараз, необхідно повернутися до 1994 року — не тільки як до дати підписання Будапештського меморандуму, але і як до моменту, коли Захід уперше в пострадянський період зіткнувся з питанням: що саме означає «гарантія безпеки», не підкріплена юридично зобов'язуючим договором про взаємну оборону? Відповідь тоді була відкладена. Її відкладали знову у 2008 році після Бухарестського саміту, де Україні та Грузії пообіцяли членство в НАТО без жодного часового горизонту. Її відкладали у 2014 році, коли реакція Заходу на анексію Криму звелася переважно до санкцій та дипломатичних протестів. Відповідь на це питання дається зараз — не у формі стратегічного рішення, а у формі накопичення прецедентів. Механізм PURL у цьому сенсі є надзвичайно показовим. Його поява — це не результат натхненного стратегічного планування, а наслідок інституційного паралічу в Вашингтоні. Повернення Трампа до влади створило ситуацію, де пряме виділення допомоги Україні через Конгрес стало політично ускладненим — не заблокованим повністю, але таким, що вимагає обережної навігації. Союзники знайшли вихід: вони використовують американський військово-промисловий комплекс як постачальника, але фінансують закупівлі самостійно, а Вашингтон залишається у ролі виробника, а не донора. Це класична дипломатична конструкція, що дозволяє всім сторонам зберегти обличчя — але вона також є симптомом глибшої проблеми. Аналогія тут — не Друга світова війна і ленд-ліз, хоча це порівняння напрошується саме по собі. Більш точна паралель — це система постачань у роки Першої холодної війни, коли Захід підтримував різних акторів через треті країни та непрямі механізми, уникаючи прямої конфронтації. PURL — це 2026 рік, але логіка дистанційованої підтримки з обережним управлінням ескалаційним ризиком залишається тією самою. Швеція у цьому контексті — окрема й важлива лінія. Шведський шлях від нейтралітету до членства в НАТО, що завершився лише у 2024 році, є одним із найдраматичніших прикладів трансформації безпекової ідентичності в Європі за останні десятиліття. Стокгольм витратив понад 200 років на виплекування статусу «нейтральної держави» — і відмовився від нього за менш ніж два роки після повномасштабного вторгнення Росії. Те, що саме Швеція тепер обговорює постачання Gripen до України — а не просто базових озброєнь, а сучасних багатофункціональних винищувачів — є кінцевою точкою довгого ідеологічного шляху, початок якого лежить у лютому 2022 року. ## Чому це важливо Дефіцит засобів ППО — це не тактична, а стратегічна проблема. Україна веде боротьбу за контроль над власним небом у буквальному сенсі: кожен успішний удар по критичній інфраструктурі — це не просто людські жертви та матеріальна шкода, це повільне виснаження економічного потенціалу держави, що є прямою метою російської стратегії. Москва з весни 2022 року послідовно реалізує концепцію «знекровлення» — не швидкої перемоги, а поступового знищення здатності України функціонувати як сучасна держава. Кожна електростанція, кожен міст, кожен логістичний вузол, що виходять з ладу — це частина цього задуму. Тому лист Зеленського Трампу щодо ППО — це не про конкретні ракетні комплекси. Це про те, чи розуміє Вашингтон, що програш України у повітряному просторі є програшем усього Заходу у довгостроковому стратегічному змаганні. І відповідь сенатора Блюменталя — хай і стримана — говорить про те, що принаймні частина американського істеблішменту це розуміє. Що стосується Gripen, то тут важлива не лише військова складова. Постачання сучасних западних бойових літаків до країни, що перебуває у стані активного збройного конфлікту з ядерною державою — це крок, який ще три роки тому вважався би неприйнятним перетином «червоної лінії». Те, що сьогодні це обговорюється публічно і на рівні офіційних урядових рішень, демонструє: психологічний поріг ескалації на Заході піднімається. Союзники навчилися жити з тим, що кожен новий пакет допомоги неминуче викликає риторичний гнів Москви — і вони більше не зупиняються перед цим гнівом. Литовська ініціатива щодо заборони для росіян та білорусів на спортивні й наукові заходи видається менш значущою — але тільки якщо розглядати її ізольовано. У системному контексті це є частиною довгострокового проекту, який можна назвати «інституційною ізоляцією»: поступовим виключенням Росії та Білорусі з усіх форм нормативного міжнародного простору. Спорт і наука — це м'яка сила. Відмова від участі у цьому просторі є не покаранням, а відображенням принципу: поки тривають злочини, нормальність неможлива. ## Що це говорить про систему Сукупність цих подій говорить про кілька речей, які варто осмислити окремо. Перше: американська система підтримки України перебуває у стані структурної трансформації. Пряма допомога від держави поступається місцем складним багатостороннім механізмам на кшталт PURL. Це не обов'язково погано — але це означає більшу залежність від злагодженості дій союзників, більшу вразливість до розбіжностей між партнерами, і, що принципово важливо, більш тривалі та менш передбачувані цикли прийняття рішень. 90 відсотків засобів проти балістики через один механізм — це не диверсифікація, це концентрація ризику. Друге: Кремль зіткнувся з парадоксом власного успіху. Ракетні удари по Україні справді завдають шкоди — але вони також є найпотужнішим аргументом для постачання Заходом засобів ППО. Кожен удар по українському місту є рекламним роликом для Patriot, SAMP/T, Gripen та будь-якого іншого озброєння, яке може допомогти Україні закрити небо. Москва виявилася в ситуації, де продовження стратегії терору підживлює саме ті відповіді Заходу, які вона намагається стримати. Третє: Швеція, Литва, інші малі та середні члени НАТО беруть на себе все більшу частку стратегічної ваги у підтримці України. Це не тільки компенсація американської нерішучості — це також